У межах інформаційного проєкту «Герої – павлоградці» згадуємо Олексія Лобанова, який віддав своє життя за Україну… Він народився 12 червня 1987 року у Павлограді. Після 9-ти класів місцевої школи Олексій здобув професію столяра у Західно-донбаському професійному ліцеї. Мав хист до роботи з деревом. Деревообробка стала додатковою професією. А основною – шахтарська праця. Близько 15 років трудився на підземних горизонтах шахти «Самарська». Починав з гірника, потім вивчився та працював ГРОВом.
«Ми з Льохою були в одній ланці, разом тягнули секції. Він був роботящий, цілеспрямований, амбітний. Дуже грамотний. Іноді запальний, але справедливий. Відповідально ставився до виробничих завдань. Коли я став ГРОВом – допомагав, підказував, давав професійні поради. З ним ніколи не було сумно. Умів і працювати, і відпочивати гарно», – розповідає колега Олексій.
«Льоха був безвідмовною, щедрою людиною, готовий віддати останнє, примчати усім на допомогу. Окрім роботи на шахті, працював з деревом, майстерно укладав ламінат. Йому все давалося легко. Живчик, завжди з посмішкою. Ніколи не бачив його злим. І на війні тримався молодцем. Я спілкувався з його побратимами, і вони теж казали, що Льошка був душею компанії. Дуже радів, що знайшов свою половинку. Наче на крилах літав. Мріяв про спільних дітей з коханою. Багато планів було…» – згадує друг та колега Роман.
Олексій мав кілька шлюбів, але особисте щастя не складалося. Вже під час війни познайомився з жінкою, якій одразу запропонував одружитися.
«Я погодилася. Відчула, що це моя людина, що нам разом буде добре. Підкорив мене своєю відкритою, щирою душею. Він був золотим, у нього в руках все горіло. Гарно ставився до своїх рідних, любив свого сина і мого прийняв, як рідного. Ми довіряли одне одному і ділилися усім на світі…» – розповідає дружина героя Інна.
Хоча рішення доєднатися до війська Олексію далося непросто, він став справжнім бійцем. Мужнім та сміливим воїном. Взяв собі псевдо «Дикий». У боях боронив Харківщину, Луганщину, Донеччину. Був на посаді головний сержант-командир танку.
«Ми з Олексієм земляки. Разом починали службу. Пройшли підготовку на Житомирщині та потрапили до 25-ки, але в різні роти. Іноді наші шляхи пересікалися. Після учебки мали брати участь у контрнаступі на Бахмутському напрямку. У цей період жили поряд. Весь інший час виконували різні бойові завдання, хоча перебували на одних напрямках. Він був доброю людиною, завжди усім допомагав. Не терпів недомовленостей. Казав все, що думає, прямо та відверто. Ніколи не пасував перед труднощами, не відмовлявся від виконання бойових завдань», – розповідає побратим Володимир.
Олексій загинув у 2024 році. Він отримав важкі поранення та сильні опіки поблизу с. Новогродівка, Покровського району. Поверталися з побратимами з бойового завдання, коли потрапили під ворожий обстріл FPV-дроном. Медевак, який мав їх забрати, з пораненими на борту також потрапив під мінометний обстріл росіян. Зрештою Олексія вдалося доставити у шпиталь в м. Дніпро. Але поранення та опіки були занадто тяжкими. 27 серпня 2024 року серце захисника не витримало.
Похований у м. Павлоград на кладовищі по вул. Миколи Лисенка. У Олексія залишилися дружина, батьки та сестра, і син…
Олексій Лобанов нагороджений медаллю 25-ї окремої повітрянодесантної «Січеславської» бригади ДШВ, нагрудним знаком «Ветеран війни – Учасник бойових дій» та орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).