У Павлограді є подружжя, яке вже понад три десятиліття не лише крокує життям поруч, а й разом рятує інших. Людмила та Юрій Литвини присвятили своє життя екстреній медицині, а їхня історія кохання розпочалася саме на роботі.
Усе почалося у 1988 році на Павлоградській станції екстреної медичної допомоги. Тоді 19-річна Людмила після закінчення Дніпропетровського медичного училища прийшла працювати виїзним фельдшером. Її майбутній чоловік Юрій, якому було 24 роки, вже рік працював водієм санітарного автомобіля.
Симпатія між молодими людьми виникла майже одразу. Вони часто працювали в одній бригаді, разом виїжджали на виклики, підтримували одне одного в непростих ситуаціях і поступово зрозуміли, що їх поєднує не лише професія.
Особливим спогадом для подружжя став один із викликів, коли бригаді довелося приймати пологи. На світ з’явився здоровий хлопчик, а для молодих медиків перший крик новонародженого став справжнім благословенням. Відтоді вони з теплотою згадують того малюка і жартома називають його своїм «хрещеником долі», адже саме їм першими довелося зустріти його в цьому світі.
Після цього випадку Юрій і Людмила вирішили більше не відкладати власне щастя. У 1990 році вони одружилися. Відтоді минуло вже понад 35 років, але їхня любов, взаємна повага та підтримка залишаються такими ж міцними.
На роботі вони завжди готові підставити одне одному плече, а вдома намагаються залишати професійні турботи за порогом. Подружжя переконане: для сімейної гармонії важливо вміти відпочивати, перемикатися та знаходити час для себе і близьких.
Для Юрія автомобіль екстреної допомоги давно став другим домом. Майже все своє професійне життя він провів за кермом «швидкої». Людмила з усмішкою розповідає, що чоловік настільки добре відчуває техніку, що будь-яку несправність двигуна може визначити чи не через фонендоскоп.
Однак останні роки принесли нові виклики та тривоги. Людмила зізнається, що найбільше переживає за чоловіка, коли він виїжджає на місця ворожих обстрілів. Кожна сирена змушує хвилюватися, а думки лише про те, щоб він повернувся додому живим і неушкодженим.
Саме тому особливого значення для родини набули прості радощі життя. Відпочинок вони знаходять на дачі, де доглядають за садом та городом. Особливою гордістю Людмили є квіти. Вона вкладає у них свою любов і турботу, а вони щороку віддячують яскравим та рясним цвітінням.
Попри щоденну працю та непрості часи, подружжя не втрачає мрій. Найбільше вони чекають на Перемогу України. А ще мріють знову побачити український Крим, де колись любили проводити відпустки. З особливим теплом згадують кримські світанки та впевнені: настане день, коли вони знову вирушать туди у мирній та вільній Україні.