Роман Рись ― birdwatcher (у перекладі з англійського ― спостерігач за птахами). Фото Романа неодноразово публікувалися на сторінках ЗМІ, тому що в об’єктив його фотоапарата не раз потрапляли рідкісні птахи. Більшість своїх кращих кадрів він зняв у Павлоградському районі. Роман ― військовий, який має незвичайне хобі. Він годинами може чекати «в засідці» на цікавого, але полохливого птаха. Своїми фото бьордочер не просто показує світу різноманіття птахів і тварин нашого степу, але і надає розголосу дуже важливій проблемі ― птахи зникають разом із середовищем, в якому живуть. Розорані поля, заборонені хімікати, війна, бездіяльність влади у питаннях захисту диких птахів ― все це призводить до того, що деякі види зустрічаються все рідше і поступово зникають взагалі.
Як вдається відзняти цікаві кадри, та до яких птахів фотограф вже прив’язався? Про це журналіст step.dp.ua розпитала Романа у цьому інтерв’ю.
Пане Романе, розкажіть про себе – де народилися, працювали/працюєте чи служите?
Народився я на Зміївщині, в Харківській області, в селі Лиман. В одному з найкрасивіших місць нашої країни. Де озера мов люстерця виблискують небесною блакиттю, очерет сягає висоти понад два метри і створює непролазні хащі на кшталт кавказьких туранів, а старі велетенські сосни Гомільшанських лісів зачаровують своєю величиною красою, тягнуться смужками лісу по лівому березі Сіверського Дінця аж до степів Донечини, але праворуч старого Дінця, велетенський Змієвий вал в противагу соснам вкритий здебільшого сто, а може тисячолітніми дубами, спрямовує неслухняне русло річки на Схід. Чому не слухняне? Бо воно в’ється по луках чудернацькими вензелями, періодично викидуючи ліворуч єрики ― вузенькі цівки витоків, які, розвиваючись десь в луках або лісах, створюють мальовничі болота.
Колись до часів індустріалізації тут траплялись сезонні повені і Дінець заливав усе це водою, перетворивши на одне велетенське озеро. Але коли вода сходила, луки вкривалися велетенським різнотрав’ям, в якому трава сягала по груди дорослому чолов’язі. Цей край добре описав у своїй гуморесці «Лебідь» Остап Вишня.
Так вийшло, що з дитинства мене захоплювала військова справа. Звісно, не муштра і не режим. Цього в радянських фільмах того часу не показували, а мені подобалось озброєння, особливо, як воно створене і принцип його дії, техніка. Так мої дитячі мрії перетворилися на юнацькі бажання, які були врешті рештами реалізовані, і зараз я вже 27 років служу Батьківщині.
З чого почалося ваше захоплення фотографією?
Захоплюватись фото я розпочав з юнацтва. Звісно, мешкаючи в такому неймовірному регіоні, дуже хотілося зберегти всю красу, яка оточувала: озера, ліс, птахів, тварин. Тому вмовив маму придбати мені фотоапарат «ФЕД-5В» з всілякою атрибутикою для фотодруку. Це був мій перший нетривалий досвід фотографування. Нетривалий тому, що камера виявилась досить складною для початківця, оптика для репортажної зйомки. Фото чорно-білі. Але я назавжди запам’ятав перше враження від магії, коли опускаєш чистий білий папірець фотопаперу у ванночку з реактивом і поступово з’являється мить. Це просто чудо, ти фактично зупиняєш час і зберігаєш мить, матеріалізуєш її.
Що вас надихнуло почати спостерігати за природою? Чи пам’ятаєте своє перше фото?
Саме любов до рідного краю, його природи мене і надихнула зберегти побачене на все життя. На жаль, більшість сюжетів так і залишилась в спогадах. Більшості озер вже немає, а з ними і рослин і тварин. Дінець уже не такий чистий та прозорий.
Перше моє фото (принаймні яке мені запам’яталося і яке я особисто зробив) ― це був дідусів собака в його дворі. Запам’яталось це фото саме тому, що я його зробив особисто. Раніше це був дуже складний процес: починаючи з налаштувань камери, бо ти не бачиш реального результату в реальному часі, як це зараз можливо на цифрових камерах. Далі ― проявлення фотоплівки, друк фото.
Яка ваша улюблена локація для спостережень?
Улюбленої локації для мене не існує але, звісно, мені комфортніше бути на одинці з природою. Я дуже люблю степ і луки, які вже майже знищені жадібними аграріями, і, як приклад, це розорювання солончакових луків на Булахівському лимані. Ліс, з його столітніми дубами, як, наприклад, в Кочережках, а також озера та болота.
Нижче ― фото саме з Булахівського лиману, до того, як він був розораний, та Булахівського лісу та Самарських розливів біля Тернівки.
На що знімаєте?
Я знімаю на майже професійну камеру — Sony A7R mk V, і маю для цього парк досить дорогої оптики. Звісно, така фототехніка в мене була не відразу, приходилось економити та роками збирати кошти. Але як то кажуть, «чоловік без захоплення ― алкоголік».
Інші оптичні засоби не використовую, оскільки це зайва вага в дорозі, чи поході, а по друге ― достатньо камери з оптикою, щоб спостерігати.
Іноді використовую міцний штатив, а нещодавно змайстрував сам штатива так званий Groundpod, для зйомки з рівня землі.
Чи є якась місія, ідея у вашої діяльності? Можливо, це збереження рідкісних видів, привернення уваги до них екоактивістів? Як спостереження за птахами допомагає в їх збереженні?
Своїм захопленням, окрім власного задоволення я б хотів привернути увагу громадськості, а особливо молоді, до проблем збереження довкілля та біорізноманіття. Ви навіть не уявляєте, як стрімко ми втрачаємо види тварин, птахів, рослин навколо нас. Наприклад, до середини 1980-х років на Павлоградщині було безліч ховрахів, і навіть тушканчики зустрічались, а зараз ви вже не побачите жодного. Вони фактично зникли по всій Україні. А чи не звернули ви увагу наскільки зменшилась кількість горобців, граків? Все це наслідки знищення людиною середовища існування тварин та використання хімікатів заборонених в цивільних країнах, безконтрольного використання водних ресурсів.
Само по собі спостереження ніяк не впливає на збереження популяції птахів чи видів. Але фіксація певних видів і звітування науковцям дуже допомагає у їх вивченні та вжитті надалі заходів щодо збереження рідкісних видів.
Також візуалізація проблеми краще впливає на психіку людини, а ніж слова чи текст. Наприклад в мене була колись думка (а може її й вдасться колись реалізувати), розмістити в місті банери, де, наприклад на одній його половині фото з квітучими луками Булахівського лиману у 2015 році, а на іншій половині — рілля на місці цього луку у 2021-му. І найприкріше, що зробили не кац*пи, а місцеві недолугі «фермери». Недолугі, тому що там луки які затоплювались і ґрунти настільки солончакові, що навіть при радянській владі не розорювались.
Який найрідкісніший птах, якого ви бачили? Чи є у вас улюблений вид птахів? Чому саме цей?
Минулого року я зафіксував перший випадок гніздування качки-гоголя в Україні, в Павлоградському районі. Інформацію з фотопідтвердженням я надіслав орнітологам, і ми разом написали статтю в науковий часопис «Беркут».
Якогось конкретного улюбленого птаха в мене не має. Але найприємніші відчуття отримуєш від вдалого фото будь-якого рідкісного птаха в природних умовах. Люблю знімати орлів, круків ― дуже обережні і розумні птахи. І це дуже заводить. Уявіть, коли ти сидиш у засідці, або лежиш у скрадку годинами, майже цілий день (і не факт, що на траві, це може бути й в воді, і в багнюці, і на морозі), і потім з’являється птах, якого ти очікував, на відстані 2 м, позує декілька секунд, розуміє, що ти поруч і різко злітає, але ти за ці секунди встигаєш зробити один шедевральний кадр. Тоді емоції й відчуття повністю компенсують всі зусилля і незручності. А буває, що птах тебе не помічає і ходить поруч (як це було в цьому році з молодим чорним лелекою), і це теж напрягає, адже ти чекаєш на вдалий ракурс, позу. Потім, в ході обробки фотоматеріалу і редагування файлів зображень, отримуєш чергову хвилю позитивних емоцій, коли милуєшся готовою роботою. А бувало й таке, що думаєш, що фото вдалось, але при обробці на моніторі бачиш, що зображення не різке, звісно, це розчарування, але і чергова мотивація добитися кращого результату іншого разу.
Взагалі-то правильніше було б сказати, що завжди є бажаним гарний, ексклюзивний сюжет, навіть із звичайними птахами, яких ви бачите щодня. Наприклад, бійка сорок, їхня динаміка, цікаві пози, заморожені фотокамерою рухи.
Хоча, мабуть, все-таки є улюблений птах ― це родина чорних шулік. За понад 4 роки спостережень та підготовчих заходів, щоб зробити якісні кадри цих птахів, я дуже багато про них дізнався і неймовірно цікаво спостерігати за їхньою поведінкою. Цей рік був досить вдалим на зйомку цих птахів. І зараз я розумію, що дуже до них прив’язався.
З найрідкісніших птахів кого мені вдалося відзняти це, мабуть, три цікавих види це: скопа, коровайка та чорний лелека.
Ще можна зазначити сову болотяну, також останнім часом рідкісна на Дніпропетровщині.
Які основні загрози існують для птахів у нашому регіоні?
Загрози для птахів та й взагалі усього біорізноманіття в Павлоградському районі такі ж, як і по всій країні. Це знищення середовища існування через безконтрольну господарчу діяльність людини (незаконні оранки, вирубки, забудови в тому числі й на територіях заповідного фонду, неконтрольоване використання водних ресурсів); бездіяльність природоохоронних органів, відсутність їх підтримки з боку держави; безкарність за вчинення злочинів проти довкілля.
Розкажіть, які фото ще хотілося б зробити у майбутньому?
Доки триває війна, важко щось планувати, та й, як то кажуть, не на часі. Але психологічну реабілітацію теж треба проходити, і захоплення в цьому теж допомагає.
Дуже ще багато, хочеться відзняти видів. Основні та найбільш бажані з них, це беркут, дрохва (яка вже не трапляється в нашій країні), пугач, сірий журавель, орел-могильник. З тварин: вовк, борсук тощо.
Фото з архіву Романа Рись
Стаття створена у рамках проєкту «Демократична інтеграція, стійкість, та залучення» (Ukraine-DARE), який втілює Democracy Reporting International (DRI) за фінансової підтримки Федерального Міністерства закордонних справ Німеччини. Думки та погляди, виражені під час заходу (або наведені в публікації), не обов’язково відображають позицію Федерального Міністерства закордонних справ Німеччини.