«Якась неймовірна сила струснула будинок. На мене посипалося скло, з люстри, уламки меблів, ― розповідає Юлія про свої останні дні в рідному Покровську. ― Ми вибігли на вулицю і побачили, що даху на будинку нема. У двір влучив снаряд. Ми дивом залишилися живі».
Жінка з чоловіком та сестрою евакуювалися у Павлоград. У рідному Покровську жили від прильоту до прильоту, взимку сиділи без світла, газу та води, боялися кудись їхати через нестачу грошей. Їхню квартиру розбило, прихистили знайомі, але й того будинку не стало. Відтак звернулися до громадської організації по допомогу в евакуації.
«Час виїзду вже був призначений, але сталося непередбачуване: під час чергового обстрілу їхній пес Черниш злякався і втік. У той момент вони не думали про себе, тільки про нього: шукали під обстрілами, не зважаючи на свист і гуркіт. І знайшли. Без домашнього улюбленця не поїхали б, запевняють, бо він ― член родини, символ їхнього спокійного життя до війни. Родину привезли до транзитного центру в Павлограді», ― розповідає Гуманітарна місія «Проліска», яка працює за підтримки UNHCR Ukraine – Aгентство ООН у справах біженців в Україні
З жінкою Юлією працювала психолог. А чоловік, Дмитро, вже думає про те, як знайти роботу.
«Зараз мене турбує не лише минуле, а й те, як забезпечити майбутнє для родини. Я шахтар. Хочу працювати, але місцевість незнайома, де будемо жити невідомо. Взагалі не знаю, з чого почати…», ― сумнівався він.
Фахівці «Проліски» зв’язалися з адміністрацією однієї з шахт, супроводили чоловіка на консультацію до відділу кадрів. Він показав трудову книжку — багаторічний досвід. А от про те, що має медаль за плідну працю шахтаря, скромно змовчав. Бо для нього головне — не нагороди. Головне — жити. І дати нове життя своїм близьким.
Дмитро подав заяву на посаду прохідника 5 розряду.