Через постійні російські обстріли ситуація на Дніпропетровщині стає дедалі небезпечнішою. У прифронтових громадах оголошують обов’язкову евакуацію, зокрема родин із дітьми. Однак далеко не всі готові залишити свої домівки та поїхати в невідомість.
Люди бояться фінансових труднощів, переживають, що не знайдуть роботи та житла на новому місці. І іноді страх перед переїздом виявляється сильнішим за страх перед обстрілами.
Однак є й успішні приклади переїзду, які доводять: почати життя з нуля в іншому регіоні цілком реально. Так, це непросто, доводиться відмовлятися від звичного комфорту, шукати нові джерела доходу, адаптуватися до незнайомого середовища. Але труднощі можна поступово подолати, а безпека родини варта цих зусиль.
Одна з таких історій — історія Ірини з Павлограда. Ще донедавна вона була успішною тату-майстринею, мала постійних клієнтів, займалася підприємництвом, відвідувала фестивалі та вела активне міське життя. А сьогодні жінка разом із двома синами, мамою, котами та собакою живе в невеликому селі Бабче на Івано-Франківщині. Замість тату-машинки в її руках тепер частіше гайкові ключі та бензокоса, а замість зустрічей із клієнтами — ремонт старого будинку та робота на городі.
Ірина зізнається, що переїжджати було страшно, а перші місяці на новому місці стали справжнім випробуванням. Проте сьогодні вона дедалі частіше ловить себе на думці, що вже не хоче повертатися до колишнього міського ритму.
«Замість кайфу від роботи — постійний страх за дітей»
До повномасштабної війни Ірина навіть не замислювалася про те, щоб залишити Павлоград. У цьому місті вона мала все необхідне для комфортного життя, а головне — улюблену справу, до якої йшла майже два десятиліття.
Ще під час навчання в інституті Ірина захопилася мистецтвом татуювання. Тоді ця професія в Україні не була настільки популярною, як сьогодні. Дівчина дивилася американські реаліті-шоу про тату-майстрів та мріяла колись опинитися на їхньому місці.
«Я з дитинства малювала. А коли побачила ці програми, дуже захотіла так само робити татуювання. Але тоді це здавалося чимось далеким. І лише у 35 років я вирішила, що хочу стати тату-майстром. Я понад 15 років йшла до реалізації цієї мрії», — розповідає Ірина.
Згодом жінка відкрила власну справу, напрацювала клієнтську базу та здобула хорошу репутацію. До неї приходили за рекомендаціями знайомих, тож навіть потреби постійно рекламувати свої послуги не було.
Робота приносила не лише дохід, а й задоволення. Ірина багато спілкувалася з людьми, відвідувала фестивалі, постійно перебувала в русі та вирі подій творчої спільноти.
Проте через російські атаки життя в Павлограді поступово перетворилося на суцільне хвилювання.
Найбільше жінка переживала за двох синів. Молодший навчався у першому класі, а старший — в дев’ятому, проте через постійні повітряні тривоги фактично не мав можливості нормально здобувати освіту.
«Мій ранок починався з того, що я дивилася, чи не летить щось у нашому районі, чи встигну довезти дитину до школи. А потім сиділа на роботі й постійно моніторила, де що летить, бо мені ж треба ще дитину зі школи забрати. Діти залишалися самі вдома, а я працювала. І в нашому будинку навіть нормального укриття немає. Там по периметру одні вікна», — згадує жінка.
Особливо складною стала осінь, коли російські безпілотники почали регулярно атакувати місто. Постійна тривога позначилася не лише на емоційному стані Ірини, а й на її роботі. Зосередитися на творчості, коли щохвилини хвилюєшся за дітей, ставало дедалі важче.
«Мене просто накривало. Дійшло до того, що я навіть не могла працювати. У мене не було того запалу, бо це ж творча робота, а я постійно переживала. До мене ще приходили на сеанси військові, які казали: «Треба переїжджати». І вони ще більше підливали вогню».
Тим часом у молодшого сина, за словами матері, почалися проблеми зі здоров’ям. Через постійний стрес у хлопчика з’явився нервовий тик, а пил у шкільному укритті призвів до алергічного кашлю.
Усе це зрештою переконало жінку: потрібно шукати для дітей спокійніше місце.
«Я завжди казала, що ніколи не житиму в селі»
Цікаво, що раніше Ірина категорично відкидала можливість переїзду в сільську місцевість. Вона звикла до міського ритму, активного спілкування та комфортного побуту. Тож життя з городом, пічним опаленням і домашнім господарством здавалося їй чимось абсолютно чужим.
«Я постійно казала, що не призначена для села. Що ніколи в житті не буду жити в селі, бо село — це не для мене. Тому тепер ніколи не кажу «ніколи», — сміється Ірина.
Змінити погляди допомогла поїздка з чоловіком у Карпати. Подружжя відпочивало неподалік Буковеля. Після постійних вибухів у Павлограді тиша прикарпатських сіл справила на жінку неабияке враження.
«Коли в Павлограді були вибухи, літали «шахеди», тут було тихо. Ми поїздили цими селами, і я зрозуміла, що хочу саме сюди, ближче до гір, тиші та спокою. Чомусь я була дуже впевнена, що в гори нічого не летітиме. Навіщо їм гори?».
Передусім жінка хотіла, щоб діти могли нормально навчатися: ходити до школи, сидіти за партами у звичайних класах, а не проводити значну частину навчального дня в укриттях.
Відтак родина почала шукати житло на Прикарпатті. Варіанти переглядали в інтернеті, їздили селами, оглядали будинки. Проте знайти щось відповідне виявилося непросто.
«Ми вже були розчаровані, бо поїздили багато, подивилися багато будинків. Були просто в шоці, що так нічого й не знайшли. Це був останній будинок в селі, який ми ще не дивилися. І саме він виявився нашим».
Так родина придбала старий будинок у селі Бабче на Івано-Франківщині. Його знайшли через оголошення на OLX. Житло потребувало значного ремонту, однак Ірина вирішила, що з побутовими труднощами зможе впоратися. Головне — перевезти дітей подалі від постійних обстрілів.
Двоє дітей, старенька мама, троє котів і собака: як родина наважилася на переїзд
Попри ухвалене рішення, жінка до останнього боялася змін. Адже переїзд означав не просто зміну адреси. Їй доводилося залишати налагоджений побут, улюблену роботу, друзів і знайоме оточення. Натомість попереду чекали незнайоме село, старий будинок і безліч питань, на які поки не було відповідей.
Найбільше лякало те, що впоратися з усім доведеться самостійно. Чоловік Ірини залишився в Павлограді, де працює на заводі. Переїхати разом із родиною він наразі не може, адже в селі немає відповідної роботи.
«Сказати, що було страшно — це нічого не сказати. Лякало все нове. І те, що я їду сама з двома дітьми та старенькою мамою. Боялася, що я не впораюся. Лякали навіть побутові дрібниці. Так, у Павлограді я знаю, що в мене газовий котел, а тут газового котла немає. У кожній кімнаті пічка, яку треба топити. Великий будинок без ремонту, без нормального туалету, душу, ванни. І це було страшно. Капець!».
Окремим викликом стала організація самого переїзду. Разом із двома синами та мамою Ірина мала перевезти ще й чотирьох домашніх улюбленців — трьох котів і собаку.
Проте питання, чи варто забирати тварин, у родині навіть не виникало.
«А які могли бути питання? Звісно, обов’язково забирати! Навіть не обговорювали цього».
Дорога тривала два дні, з ночівлею в Києві. Щоб коти легше перенесли тривалу поїздку, їм дали заспокійливе. Собака Тара спокійно їхала на руках.
Так родина опинилася за сотні кілометрів від рідного міста. І хоча найважливіший крок уже був зроблений, справжні випробування лише починалися.
Замість тату-машинки — гайкові ключі та бензокоса
У селі Бабче родина придбала будинок, у якому до них приблизно 10–15 років ніхто не проживав. Звісно, за цей час приміщення занепало та потребувало значного ремонту. Тож Ірині довелося опановувати навички сантехніка, ремонтника та косаря, а тату-машинку змінити на гайкові ключі й садовий інвентар.
Перший приїзд до нового помешкання жінка згадує з гумором. Каже, що раніше вважала величезне павутиння у фільмах жахів вигадкою режисерів. Але старий будинок швидко переконав її у протилежному.
«У будинку не жили років 10 чи 15. Знаєте, як у фільмах жахів павутиння висить? Я думала, що це дуже перебільшено. Ніфіга! Тут такі самі павутиння висіли!».
Втім, генеральне прибирання було лише початком. Згодом довелося вирішувати значно серйозніші проблеми: ремонтувати водопровід, лагодити насосну станцію, шукати воду, коли пересохла криниця, та приводити до ладу прибудинкову територію.
Раніше більшістю таких питань займався чоловік. Тепер же Ірина залишилася з господарством сам на сам. Тож, навіть коли не знала, як щось полагодити, доводилося розбиратися й пробувати.
«Боже, що я тут тільки не робила! У мене текла труба. Я міняла трубу біля станції, яка качає воду з криниці. А потім у мене закінчилася вода в криниці. Я тягнула з сусідньої криниці шланги й електричний шнур».
Особливо жінці запам’ятався ремонт фільтра біля насосної станції. Вода текла, деталі не піддавалися, а допомоги поруч не було. Проте зрештою Ірина впоралася.
«Я там усе перекручувала. Плакала, але крутила! Плакала, матюкалася, але зробила!».
Окрім ремонтів, жінці довелося освоїти й городні роботи. Роботи виявилося настільки багато, що іноді Ірина й сама дивувалася, звідки беруться сили.
«Я стільки всього робила, що навіть не знаю! Не всі хлопці таке можуть робити, мабуть», — жартує вона.
Зараз жінка поступово приводить будинок до ладу. У найближчих планах — провести газ, облаштувати нормальне опалення, зробити ванну кімнату та туалет. Роботи попереду ще чимало, однак найбільше випробування вже позаду: Ірина переконалася, що здатна самостійно вирішувати проблеми, які раніше здавалися їй непосильними.
«Молодший просто щасливий»: як діти звикли до нового життя
Попри всі побутові труднощі, головною причиною переїзду для Ірини залишалися діти. І саме зміни в їхньому житті стали для жінки найкращим підтвердженням, що рішення було правильним.
Найшвидше до нових умов адаптувався молодший син. У Павлограді його дитинство проходило під звуки повітряних тривог, а навчання — переважно в укритті. Натомість у Бабчому хлопчик отримав можливість щодня відвідувати школу, гуляти з однолітками та кататися на велосипеді.
«Молодший у захваті! Він просто щасливий, що переїхав у село. Тут можна їздити на велосипеді, тут у нього друзі. Він у мене душа компанії. Йому треба всім усе розказати, з усіма поспілкуватися. Він тільки приїхав, а його вже все село знало!».
За словами Ірини, невдовзі після переїзду в сина зник нервовий тик, який з’явився на тлі постійного стресу. Також минув тривалий кашель, що турбував дитину ще з осені.
«У нього кашель був із вересня, і поки ми не переїхали, ми не могли його вилікувати. Що тільки не робили! А коли сюди приїхали, кашель просто зник. І нервовий тик пройшов. Я стараюся дивитися на ці плюси, не дивитися на весь той кіпіш, який тут був. Малому добре».
Зі старшим сином ситуація виявилася складнішою. Підлітку довелося залишити друзів, знайоме середовище та звичний спосіб життя. Тож він досі не надто задоволений переїздом.
«Звісно, тут же доводиться до школи ходити», — жартує Ірина.
Не одразу звикла до сільського життя й мама жінки, яка раніше ніколи не мешкала у приватному будинку. Проте з настанням тепла знайшла собі заняття до душі — вирощування овочів.
Тож кожен член родини поступово знаходить своє місце в новому житті. І хоча адаптація проходить по-різному, для Ірини найважливіше те, що діти тепер мають більше можливостей для звичайного дитинства.
Сільський кіт, собака в рожевих капцях та знайомство із сусідами
Зміна місця проживання стала пригодою не лише для людей, а й для домашніх улюбленців. Адже більшість тварин до переїзду жили у квартирах і майже не бували на вулиці. Тепер же в них з’явилося ціле подвір’я для прогулянок.
Особливо швидко до нових умов звик мамин кіт Марсік. Раніше він мешкав у квартирі на третьому поверсі та навіть не знав, що таке самостійні прогулянки. А в Бабчому перетворився на справжнього сільського кота.
«Він тепер сільський котяра! Гуляє на вулиці, приходить брудний, постійно проситься гуляти».
Свою порцію уваги від місцевих отримала й собака Тара. Сусідів особливо розчулило її взуття — рожеві капці для прогулянок.
«Сусіди кажуть: які в неї гарні мешти! Рожеві! Городська собачка приїхала», — сміється жінка.
Не менш цікавим виявилося й знайомство з місцевими мешканцями. Ірина зізнається, що перед переїздом хвилювалася, як у західному регіоні поставляться до родини з Дніпропетровщини. Проте жодних конфліктів чи неприємних ситуацій через походження вона не пригадує.
«Ні, такого не було. Може, мені просто пощастило із сусідами».
Доброзичливо родину зустріли й у місцевій школі. Ірина переживала, що молодшому сину буде складно через недостатнє володіння українською мовою. Але вчителі поставилися до цього з розумінням.
«Я казала, що син погано розмовляє українською. А мені спокійно відповіли, що місяць поживе — і буде ще краще за місцевих розмовляти. Навіть на діалект перейде!».
Зараз Ірина вже почувається частиною місцевої громади. Каже, що в селі її знають майже всі, хоча вона ще не встигла познайомитися з кожним.
«Я так зрозуміла, що заочно мене вже всі знають. Тільки я не всіх знаю. Заходжу в магазин, з усіма вітаюся, і вже ніхто не питає, хто це. Хоча спочатку, коли я їїздила своєю автівкою по селу, машину знімали на камеру, бо думали, що це ТЦК. Доводилося відкривати вікна, щоб люди бачили, що за кермом жінка».
Відмова від улюбленої професії та пошуки нової справи
Однією з найбільших втрат після переїзду для Ірини стала улюблена робота. У Павлограді вона роками розвивала власну справу, напрацьовувала клієнтів та будувала репутацію. На Прикарпатті ж усе довелося б починати з нуля.
Жінка розглядала можливість працювати тату-майстринею в сусідньому місті, однак поки відмовилася від цієї ідеї. Конкуренція серед майстрів у місті досить висока, а витрати на дорогу із села зробили б роботу малоприбутковою.
«Треба працювати перший рік або в нуль, або в мінус, щоб набивати клієнтів. А в Павлограді мене вже знали, клієнти йшли по сарафанному радіо. Я рекламу майже не замовляла».
Поєднувати розвиток бізнесу з вихованням двох дітей та ремонтом великого будинку Ірина поки не готова.
«Я вирішила, що просто не потягну. Ні морально, ні фізично, ні фінансово. І будинок тягнути, і двох дітей».
Проте сидіти без справи жінка не збирається. Зараз вона проходить курси із SMM та штучного інтелекту, розглядає нові можливості для заробітку й намагається зрозуміти, у якому напрямку хоче розвиватися.
«Зараз я шукаю себе. Проходжу курси SMM та AI. Але на навчання мало часу залишається, адже багато роботи по дому. Тут багато кімнат, і в кожній потрібен ремонт».
Ірина не приховує, що після переїзду почувалася виснаженою. Роки постійної напруги, переживань за дітей, а потім організація переїзду та необхідність самостійно вирішувати всі побутові питання забрали чимало сил.
«Останні роки було постійне напруження. Щось летить, постійно бахає, постійне переживання за дітей, за своє життя. І плюс оцей увесь рух. Я втомилася. Реально так втомилася, що ресурсів уже не було. Коли ми сюди переїхали, я була як вичавлений лимон».
Проте поступово життя налагоджується. І хоча колишньої фінансової стабільності та професійної реалізації поки немає, жінка вчиться не вимагати від себе всього й одразу.
«Думала, що повернуся до Павлограда. А тепер уже не впевнена»
Перші місяці після переїзду Ірина неодноразово сумнівалася, чи правильно вчинила. Адже поки вона боролася зі старими трубами, ремонтом і побутовими труднощами, у Павлограді залишалися її знайомі, які продовжували жити звичним життям.
Іноді здавалося, що вона поспішила з рішенням. Проте щоразу нові повідомлення про російські удари по Дніпропетровщині нагадували, чому родина вирішила виїхати.
«Постійно були сумніви. Думала: може, я поспішила? Люди ж там живуть, діти якось вчаться. Може, я щось не так зробила? А потім знову прилітали КАБи. І я розуміла, що мені тут спокійніше».
Спочатку Ірина сприймала переїзд як тимчасове рішення. Планувала, що після завершення війни родина повернеться до Павлограда, а вона знову займатиметься татуюваннями та житиме звичним міським життям. Однак за пів року ставлення до нового місця змінилося. Село, яке колись здавалося абсолютно чужим, поступово стало рідним.
«Минуло пів року, і до мене почало приходити відчуття дому. Тут тихо, так спокійно. Я не впевнена, що витримаю ритм життя в місті».
«До того ж я вже не вірю, що війна скоро закінчиться. Просто намагаюся жити тут і зараз, нічого не планувати. Бо те, що я планувала раніше, про що мріяла, усе розбилося в пух і прах».
Натомість у неї є цілком конкретні найближчі цілі: завершити найнеобхідніші ремонти, провести газ, облаштувати комфортні побутові умови та знайти нову роботу.
Ірина зізнається, що іноді сумує за фестивалями, спілкуванням із клієнтами та насиченим міським життям. Проте після кількох років постійної тривоги спокій став для неї значно ціннішим.
«Узагалі мені тут подобається. Тут тихо. Я буду постійно це повторювати: тут тихо».
«Не всім підійде село»: що Ірина радить тим, хто планує евакуацію
Власний досвід переконав Ірину, що переїзд не обов’язково означає втрату всього звичного життя. Так, на новому місці можуть виникати труднощі з фінансами, роботою, житлом, побутом та адаптацією. Проте більшість із цих проблем можна поступово вирішувати.
Водночас жінка радить не повторювати її шлях бездумно, а заздалегідь оцінити потреби своєї родини. Адже комусь комфортно в невеликому селі, а хтось не уявляє життя без міської інфраструктури.
«Я розумію, що не всі можуть дозволити собі купівлю житла або навіть оренду в місті. Але перед тим, як розглядати для переїзду село, я б рекомендувала добре подумати. От для мене село виявилося нормальним варіантом. Але є люди, які не зможуть жити в селі, їм потрібне саме місто. Бо, як не крути, а в селі важко. Особливо, якщо ніколи там не жив».
Надважливо врахувати потреби дітей. У невеликих населених пунктах може не бути гуртків, спортивних секцій та інших занять, до яких діти звикли в місті.
«Якщо маленькі діти, то їм потрібні розвивальні заняття, гуртки. У селі такого немає. Мій молодший хоче на якісь заняття, але, на жаль, тут цього немає. Зараз усі його розваги — велосипед і нові друзі».
А тим, хто все ж вирішить шукати будинок у сільській місцевості, Ірина радить не обмежуватися інтернет-оголошеннями. За її словами, чимало власників продають нерухомість без публікацій на популярних сайтах, тому варто безпосередньо спілкуватися з місцевими жителями.
«Не орієнтуйтеся тільки на OLX. Їдьте селами та питайте в людей. Ми вже потім дізналися, що тут продавалися інші будинки, але їх просто не було на OLX».
Переїзд Ірини важко назвати ідеальним, під час якого все складається легко й без проблем. Навпаки, їй довелося залишити улюблену професію, розлучитися на невизначений час із чоловіком, звикати до незнайомого середовища та самотужки облаштовувати старий будинок.
Проте вона досягла того, чого хотіла: її діти живуть у спокійнішому місці, ходять до школи, знаходять нових друзів і поступово звикають до нового дому. Іноді для того, щоб почати нове життя, достатньо наважитися на перший крок. Навіть якщо попереду чекає лише старий будинок, город, зламані труби та безліч невідомих викликів.