Понад сто котів під опікою, десятки врятованих тварин із прифронтових територій, безсонні ночі та постійна боротьба за життя пухнастих підопічних. Так уже понад 8 років живе павлоградська зооволонтерка, підприємниця Тетяна Близниченко, яка присвятила своє життя порятунку котів.
«Спочатку підібрала одну кішку, не було куди її діти, привезла до себе на дачу. Потім з’явилися кошенята. Згодом я винаймала будинок і організувала там своєрідний котоготель, де тварини жили до того часу, поки не знаходила для них нову родину», — розповідає Тетяна.
Сьогодні під її опікою перебуває понад сотня котів.
«Вчора кошеня не прилаштувала, сьогодні за іншим приїдуть. Я вже й не знаю, як їх рахувати. Але точно більше сотні», — усміхається жінка.
Коти з Часового Яру, Торецька та Слов’янська
Особливо багато тварин почали потрапляти до прихистку після початку повномасштабної війни. Волонтери та військові евакуюють котів із зони бойових дій і привозять до Павлограда.
У Тетяни досі живе кішка, евакуйована з Часового Яру.
«Вона була хвора, мала дисплазію. Я зрозуміла, що в притулку їй буде важко вижити, тому залишила її у себе вдома», — говорить волонтерка.
Серед її підопічних є й кіт Славік зі Слов’янська. Його привезли військові у важкому стані.
«Він був весь поранений, покусаний, побитий. Його тричі оперували, зашивали. Уже чотири місяці він у мене, але досі відновлюється», — каже Тетяна.
Сім котів у трьох сумках
Одну з найбільш зворушливих історій волонтерка згадує зі сльозами.
Два роки тому до Павлограда евакуювалася родина з Торецька. Спочатку виїхали діти та онуки, а бабуся з дідусем залишилися останніми.
«Я зустрічала мікроавтобус. Тоді вперше побачила людей, які буквально виїхали з дому в тому, в чому були. У бабусі з дідусем було лише три сумки. І в цих трьох сумках вони везли сімох котів», — згадує жінка.
Одного кота родина залишила собі, а шістьох передала Тетяні. Частина з них потребувала серйозного лікування.
«Одній кішці довелося видалити око через важку інфекцію. Вже два роки вони живуть у мене. Господарі телефонують, цікавляться, але забрати не можуть — просто немає житлових умов», — пояснює вона.
«Їм потрібна не їжа, а любов»
День волонтерки починається рано. Вдома у неї живуть 16 котів, частина з яких проходить післяопераційне відновлення.
Після догляду за ними Тетяна їде до прихистку, де на неї чекають десятки підопічних.
«Вони всі кричать: “Мама, ти приїхала!”. І знаєте, їм не їжа потрібна найбільше. Їм потрібне спілкування. Щоб їх погладили, приголубили, взяли на руки», — говорить жінка.
Про вигоряння і біль втрат
Найважчим у своїй справі Тетяна називає моменти, коли врятувати тварину не вдається.
«Емоційне вигоряння буває дуже часто. Особливо коли коти хворіють. Ти переживаєш за кожного, тому що відповідаєш за них», — каже вона.
Попри труднощі, сили продовжувати дають історії успішного прилаштування.
«Коли мені надсилають фото котика, якого я виходила після евакуації із зони бойових дій, і він щасливо живе в новій родині — це найбільша нагорода», — говорить волонтерка.
«Тварина — це відповідальність»
Знайти новий дім для котів останнім часом стало значно складніше.
«Люди бояться брати на себе відповідальність. Буває, що беруть кішку, а через кілька днів повертають зі словами: “Вона нам не підходить”. Для мене це дуже боляче», — зізнається Тетяна.
Вона переконана: перш ніж брати тварину, потрібно добре зважити свої можливості.
«Подумайте, чи готові ви забезпечити їй належний догляд, лікування, якісне харчування. Тварина — це член родини, а не іграшка, яку можна повернути, коли вона набридла», — наголошує волонтерка.
Сьогодні Тетяна продовжує рятувати котів, які пережили війну, евакуацію та людську байдужість. І хоча щодня стикається з труднощами, переконана: кожна врятована тварина варта цих зусиль.
