Нещодавно на електронну пошту нашого сайту прийшло прохання написати статтю про колишнього військового, який живе в одному з шахтарських містечок Західного Донбасу.
«Постійно читаю ваші статті та хочу розповісти вам про хорошого знайомого. Він воював – пройшов Мар’їнку, Красногорівку, Авдіївку та Донецький аеропорт. Якось обмовився, що на одному із завдань їх залишилося в живих всього 2 людини, і вони багато годин повзли по полю, щоб вийти до своїх. Захоплюється історією рідного краю… Пише пісні, які навіть крутять по радіо, але живе у затворництві, практично ні з ким не спілкуючись. Може ви візьмете у нього інтерв’ю чи щось подібне? Впевнений, що матеріал буде цікавий».
Завдяки цьому листу ми познайомилися із Селді та можемо розповісти його історії. Ветеран вирішив розказати про себе на умовах анонімності. Сподіваємося, його історія допоможе краще зрозуміти, через що проходять наші захисники не тільки на фронті, а й після повернення додому.
Юнаком на війну
Йому було трохи за 20, коли в Україні почалася війна. Тоді, здавалося б, вже у далекому 2014 році, багато хлопців пішло добровольцями. «Селді» не став виключенням і прямісінько з однієї із змін на шахті попрямував до військомату. Всього 28 днів на підготовку в умовах полігону – і на фронт.
«Ми були зовсім необстріляними, проте майже одразу брали участь у запеклих боях на Донеччині. Щоб ви розуміли: будинки Донецька були вже поруч, а за дорогою від наших позицій була окупована територія. Коли приїхали на позиції, на яких до цього була розбита інша бригада, навіть не встигли повноцінно розгрузитись ― почався мінометний обстріл та троє наших одразу поїхали до госпіталю», ― розповідає боєць.
Селді ― один з легендарних «кіборгів»
У 2014-2015 роках тривали вже легендарні бої за Донецький аеропорт. Тоді їхніх учасників назвали «кіборгами» самі сепаратисти, тому що не могли повірити, що аеропорт утримували люди з плоті і крові.
«В одну з ротацій у Донецькому аеропорті ми провели одну з найзухваліших операцій: пробігли вдень між новим та старим терміналами, і по нам не було зроблено жодного пострілу, тому що сепари просто не очікували такого нахабства. А зробили це через те, що ворог проник на верхні поверхи і наші хлопці по рації попросили допомоги та БК. Зазвичай операції проводяться в темний час, але в нашому випадку було занадто очікувано, якби ми спробували прорватися туди вночі ― нас по-любому вже чекали снайпери з готелю або будівлі МВС навпроти. Тому вирішили піти на невелику хитрість. Але радість майже одразу змінилася біллю та сумом: один з перших бійців, що зайшли, загинув від гранати. Просто в кімнаті, куди ми зайшли, у стелі була дірка і звідти летіли гранати… Але ми ще про це не знали. Скрізь лежать 300-ті, це забути неможливо…».
Хлопці не встигли вивезти двох загиблих побратимів і на ранок їхні тіла показово вивісили проросійські бойовики…
«Але не це було найважчим. Перебування у самому аеропорті не страшне ― ми вже звикли до смертей. Страшна дорога туди та назад: «бетери» приїжджали з повністю розірваними колесами. І моральне виснаження… Коли закінчується БК, а тобі вже байдуже. Одного разу хотілося підняти руки та вийти, щоб тебе просто розстріляли, але це все би закінчилося. Та знаходили якось сили боротися далі», ― каже наш співрозмовник.
Після виїзду з аеропорту, хлопців перекинули на іншу ділянку фронту.
Боротьба з ворогом: зовнішнім і внутрішнім
База була на третій лінії оборони, за кілька десятків кілометрів від фронту, і там було по-справжньому мирне життя.
Але тільки два тижні на місяць — це виїзди та спецоперації або «на передку», або в тилу супротивника. Тобто половина особового складу два тижні відпочиває, інша — на завданні. Потім змінювалися.
«В один з днів, у мене почалася внутрішня кровотеча, і в місцевому госпіталі не змогли допомогти. Зайвого транспорту не було, навіть на базі — усе на нулі. Не знаю, де мої батьки взяли сили, якимось чудом проїхали блокпости і забрали мене, щоб довезти до госпіталю. Тільки там мені допомогли», ― згадує Селді.
Але він повернувся до підрозділу.
Через деякий час боєць дістав важке поранення. Це сталося перед самою демобілізацією. Селді довгий час був на реабілітації. Потім повернувся на шахту, але вимушений був звільнитись ― почалися проблеми з алкоголем. Біль та страшні картини, побачені на війні, нагадували про себе. Як і багато ветеранів, він намагався «втопити» важкі спогади на дні чарки.
«Я знаю, що алкоголь – це величезна проблема. Але я не міг інакше перенести цей моральний стан. Звісно, зрештою я переміг, але наслідки залишилися. Хлопці, будь ласка, не звикайте до алкоголю – він зруйнує ваше життя!», ― радить герой нашої статті.
Через рік праці фрілансером Селді повернувся на одну з шахт Західного Донбасу, де пропрацював до її закриття.
ЛІкар сказав: «Все, ти навоювався…»
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Селді разом з коаліцією самооборони ночами патрулювали місто ― намагалися попередити диверсії.
«Я хотів повернутися на фронт, сам їздив до військкомату з питаням: чому мені не дзвонять, я ж у першій лінії? Пройшов медкомісію, але психіатр мене забракував. Ні, я не психопат та з головою дружу. Але фахівець, ознайомившись із моєю особистою справою, прямо сказав: “Все, ти навоювався…»
Селді каже, що він би не відмовився ще раз потрапити у ті місця, де воював. Де відчув справжнє братерство і пройшли дні його молодих років.
«Знаєте, я б повернувся в ті місця, де воював, бо знаю там кожну травинку. Однією з найяскравіших згадок є поїздка з дружиною вже після дембелю добровольцями на ділянку Водяне-Опитне. Тоді, незважаючи на нібито перемир’я, окупанти не припиняли вогонь…».
Зараз чоловік працює віддалено у сфері IT, мало з ким спілкується. Проте має захоплення ― сам пише тексти і музику:
«Палає земля – там розбиті домівки
І вітер несе запах крові та смерті.
Я бачив розстріляні разом автівки,
Всередині люди, але душі їх стерті…», ― це строки однієї із його пісень.
але мріє, щоб над Донеччиною, Луганщиною, у Криму і на всіх окупованих територіях майорів український прапор:
«Я інтроверт та живу у своєму світі, де мені комфортно… Мрію щоб кожен українець врешті решт відчув що таке щастя, і на нашій землі панував мир».
Авторка: Ілона Беспалова
Ця стаття/матеріал стала можливою за підтримки програми “Голоси України”, яка є частиною Ініціативи Ганни Арендт і реалізується Лабораторією журналістики суспільного інтересу спільно з Європейським центром свободи преси та медіа і фінансується Федеральним міністерством закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.