«Це може бути моє останнє життя…» — з таких думок починається історія молодшого лейтенанта Андрія Іщенка з позивним “Гром”. В інтерв’ю Youtube-каналу Бутусов Плюс Молодший лейтенант 13-ї бригади “Хартія” розповів, що він родом з Павлограда, пройшов піхоту з самого початку повномасштабної війни, цього разу опинився у ситуації, де рішення потрібно було приймати не за інструкціями, а за відчуттям відповідальності.
Заступник командира батальйону, він не залишився в тилу. Навпаки — очолив штурмову групу, до складу якої входили не лише українці, а й іноземні добровольці. Разом вони мали зайти на складну ділянку Куп’янського напрямку та взяти під контроль ліс, який фактично був ротним районом оборони противника. Рішення йти в штурм особисто було для нього принциповим. Іноземні бійці не довіряли ситуації — мовний бар’єр, відсутність чіткої комунікації, попередній досвід із суміжними підрозділами, які давали неточну інформацію про позиції ворога.
Спілкування відбувалося максимально просто — кілька слів і жести. “Amigo”, “no comprendo”, “асальто”, “топі-топі”. Останнє означало рух вперед. Ці імпровізовані команди стали мовою бою.
Перші поранення “Гром” отримав ще до основної фази операції. Уламок зайшов у ногу під час ворожого обстрілу. Йому запропонували відійти, але він відмовився. Каже — не міг залишити людей, з якими виконував завдання.
Через кілька днів — новий бій. Під час зачистки позицій один із бійців загинув, інший отримав важке поранення. Йому накладали турнікет буквально “на пальцях”, бо той не розумів української мови. У цей момент над позицією з’явився ворожий дрон — скид боєприпасу влучив поруч. Андрій отримав поранення в руку і ногу. Кровотечу частково зупинив сам і залишився в строю.
Він відійшов лише тоді, коли завдання вже було виконане, і навіть після цього — повернувся до координації дій групи.
Андрій “Гром” воює з перших днів повномасштабного вторгнення. За цей час він отримав п’ять поранень, з них три важкі, пережив дев’ять контузій. Пройшов шлях від сержанта до заступника командира батальйону.
Його історія — це не лише про один бій. Це про принцип: командир не позаду. Командир — поруч. І коли потрібно — перший.