Сьогодні — розмова з Ларисою Греченковою. Жінкою, яка не просто допомагає, а шукає нові способи це робити: від зборів та організації до вакуумованих передач, які буквально «прилітають» військовим із неба.
Говоримо про те, з чого все почалося, чого люди не бачать за кадром, як пережити виснаження та продовжувати, чому нові ідеї інколи народжуються у найскладніших умовах, і що відчуває волонтер, коли його робота допомагає врятувати чиєсь життя.
Подивитися відео-інтерв’ю можна тут
Лариса, розкажіть, з чого почалась ваша історія у волонтерстві? Чи готові ви розповісти про той момент, коли ви вирішили – все, я маю діяти?
Найперше – це коли о четвертій ранку 24 лютого я просто зрозуміла, що на нас напали й прийшов ворог. Тому я вже знала, що десь я буду потрібна.
Ми збирали взуття, ми збирали теплі речі, ми збирали футболки, ми збирали все, що потрібно. Потім вже потрібна була їжа, чимось потрібно було підтримувати наших хлопців. Тут ми проявили фантазію, нам захотілося їх по-домашньому нагодувати смаколиками.
Ми почали доставати консервацію, соління. До речі, я дуже люблю соління сама, тож я нібито собі це все робила. Потім, звісно, були холоди, ми почали придумувати, як зігріти наших хлопців, пішли буржуйки.
Вже на другий рік ми нібито адаптувалися, почали з’являтися зігріваючі грілки для наших хлопчиків, дівчата в’язали шкарпетки, бабусі розпускати нитки. Люди знаходили для себе роботу, щоб чимось занять себе, щоб було легше… І вже на четвертий рік війни вже багато інших ідей: «запайка», реторт-пакети. Запаюємо все — і млинці, і вареники, і квашіння, і м’ясо, і сало… Літом ми робили борщові набори.
Чи була ситуація, коли ви відчули сильне виснаження?
Звісно, як і в будь-якій роботі, таке було і не один раз.
Але це на короткий час, тому що я взагалі-то сильна людина, я не дозволяю собі розслабляться надовго і піддаватися почуттям, слабкості. Нікому слабкість, особисто військовим, вона взагалі не потрібна. Тому що бачити нас в такому стані, це не є дуже добре, це не є правильно. Військові хочуть завжди бачити сильний тил. Тож ми маємо їх підтримувати, ми маємо їх підбадьорювати.
Ми бачимо один одного, зустрічаємося часто з військовими, вони приїжджають за своїми замовленнями, і завжди йде в нас такий теплий енергообмін, ми завжди обіймаємося, підтримуємо одне одного, радіємо один одному, що всі живі, вони не поранені, все добре. І ми їх радуємо, якимись «запаєчками», якимись смаколиками. І це відразу надає сили й натхнення, такий запав дає.
І тому розслаблятися не можна, доки буде війна.
І ще є така одна теза. Хлопцям там набагато страшніше, гірше, тяжче.
Тільки одні уявлення те, що вони йдуть по грязі, тягнуть за собою сумки тяжкі. Це добре, якщо тихо. А якщо там ще й фосфор летить, їх випалює… ну, то нам не можна тут взагалі розслаблятися.
Ви придбали вакууматор і тепер пакуєте їжу для скидів з дронів. Як прийшла така ідея?
Спочатку я вийшла на дівчат із Житомирської області, є такі «Шалені україночки». І коли ми зв’язалися з ними, вони залюбки вислали реторт-пакети. Ми їм задонатили, звісно. Я, по-перше, побачила, що це таке, яке воно. Не відкривала, але по надписам «борщ», «голубці», «кров’яночка», «каші», «рибні консерви» я зрозуміла, що ми теж можемо це робити.
Я почала вивчати, що мені для цього потрібно: електрика, пакетики… я закупила, спробувала. Найперша запайка була, це огірочки. Запаяла огірочки, перчик. Потім, думаю, а чи не запаяти нам м’ясо, сало для хлопців. І вже пішов асортимент. Мене підтримала моя родина.
Чи отримаєте від військових повідомлення або просто слово подяки?
Звісно, слово подяки взагалі завжди, але, ви знаєте, десь іноді трошки соромно буває навіть це отримувати. Тому що ми потрібні їм, ми повинні їм дякувати. Не вони нам, а ми їм.
Ну, звісно, від них ми чекаємо якісь висновки: смачно-несмачно, може щось більше підсолити або менше солі. Такі, так би мовити, рекомендації, ми завжди на них чекаємо.
А що б ви хотіли, аби люди зрозуміли про волонтерів? Але про це рідко говорять у голос.
Ну, по-перше, що це дуже відповідальна тема, дуже відповідальна діяльність.
Якщо ти вирішуєш нею займатися, ти повинен, по-перше, зрозуміти, що це буде безкорисно і безоплатно. Тому що є така похибка, що люди думають, що за волонтерську діяльність ми отримуємо якісь кошти.
А по-друге, і навіть найголовніше, що в тебе повинно це бути в душі і в голові. Тобто, коли людина починає чимось займатися у своєму житті, неважливо чим, вона завжди задає собі питання, а навіщо це мені, що я з цього буду мати.
І от навіщо це мені? По-перше, я хочу, щоб в моїй країні не було війни. Задля перемоги, щоб світило сонце, щоб було радісно і спокійно жити. За для цього я допомагаю хлопцям, веду таку діяльність.
Я хочу сказати, що в нас дуже сильний народ. І дивіться, скільки за чотири роки нових ідей народилося. Тобто якщо раніше ми навіть не знали, що таке окопні свічки, а зараз ми від картону і воску, ми перейшли до уротропіну. Тобто це є розвиток, але це розвиток у військовий час. Дуже тяжко, що це так. Але все одно ми сильні українці, ми не стоїмо на місці. Мені подобається дуже теза: «Нас не зламати».
Я дуже завдячую людям, які поруч зі мною 24 на 7 і 365 днів на рік. Я хочу побажати натхнення, сили, здоров’я, щоб ми такими залишалися щирими.
І найголовніше у волонтерів – це довіра і щирість. Не втрачати довіри один до одного, щирості. І так і залишатися такою міцною командою. І такою потужною командою ми обов’язково дійдемо до перемоги.
Ілона Беспалова, Тетяна Волкова,
Фото і відео Єгора Митника