Морпіх Сергій Сахацький на псевдо «Балу» загинув у березні 2022-го. Ось уже три роки родина воїна чекає і вірить, що зможе попрощатися зі своїм героєм та поховати його на рідній землі. Та поки такої можливості немає. Ще більшого болю завдала звістка: навесні 2022-го син вже був на шляху додому.
Сергій народився 14 лютого 1996 р. у селі Новов’язівське. Тут на Павлоградщині і зростав. Змалку мав добру та лагідну вдачу. А ще – бажання рятувати людей. Тож після школи став студентом Павлоградського медичного коледжу, де вивчився на фельдшера. У навчальному закладі й досі пам’ятають цього щирого, сонячного та водночас сильного хлопчину.
«Дайте мені Сахацького і кувалду – і більше нічого не треба»
З дипломом на руках, свіжоспечений фахівець переїхав до м. Шахтарське (стара назва – Першотравенськ), де став медбратом місцевої лікарні. Однак коштів на самостійне життя не вистачало. І вже за кілька місяців білий медичний халат довелося змінити на вугільно-чорну шахтарську робу.
Юнака це не засмутило. Та й чого засмучуватися, коли все життя попереду, а ти – молодий і сповнений сил. Високий, міцний, завзятий – він швидко вивчився і почав працювати у проходці на місцевій шахті «Степова». Робота в руках у хлопця горіла. Завдання, на які відводилось три години, Сергій, тоді ще учень, робив за півтори.
«Дайте мені Сахацького та кувалду, і більше нічого не треба», – казав його наставник.
У вільний час займався спортом. Ще зі студентських часів постійно займав призові місця у змаганнях з армрестлінгу. Коли випускався з коледжу, подарував усі свої медалі на згадку друзям і партнерам по спарингам. Майстерно розбирався у радіоелектроніці, комп’ютерній та іншій техніці. Згодом, вже на службі, побратими навіть жартома називали його Фіксиком, бо постійно копирсався в механізмах та щось ремонтував.
«Підпишу дозвіл, якщо підеш військовим медиком»
Веселий, товариський, Сергій мав багато друзів. Дуже любив свою родину ― батьків та двох братів. І плекав велику мрію, до якої йшов вперто та цілеспрямовано ― хотів стати морським піхотинцем.
«Взагалі Сергійко з дитинства мав проблеми з серцем. Тому і в армію на строкову службу не призивали його. А тут сам вирішив йти у військо. І не абикуди, а в морську піхоту, – розповідає пані Ірина, мати захисника. ― Спочатку йому взагалі не давали дозвіл на службу. Але син стояв на своєму. Зрештою лікар сказав: «Підпишу, якщо підеш військовим медиком». Адже освіта була і якісь навички. Тільки-от наш хлопчик мав свої плани».
Сергій уклав контракт і з 2 березня 2021-го року став матросом – навідником 36-ї окремої бригади морської піхоти. Отримав псевдо «Балу», бо справді нагадував цього мудрого та сильного ведмедя, завдяки майже двохметровому зросту, фізичній витривалості та доброзичливості.
Військовий вишкіл проходив у м. Миколаїв. У серпні 2021-го за успіхи у навчанні йому довірили стати учасником параду військ у Києві з нагоди 30-ї річниці Незалежності України. Там також показав себе відмінно і отримав грамоту та пам’ятну медаль від командування Сухопутних військ та подяку від своєї військової частини.
Напередодні повномасштабного вторгнення, у лютому 2022 р., його підрозділ перекинули з Миколаєва до Маріуполя, на Донеччину.
Балу вже знав: очікується щось серйозне. Рідні також це зрозуміли, коли отримали від сина посилку ― рюкзак з інструментами, який завжди і всюди був при ньому. У Маріуполь він його з собою не взяв.
«4.5.0.» ― писав Сергій батькам. Що військовою мовою означає «все в порядку». Писав це тоді, коли Маріуполь вже став справжнім пеклом і солдату разом із побратимами доводилося відбивати атаку за атакою.
Востаннє на зв’язок з рідними зміг вийти 5 березня 2022 р. На той момент вже не мав ні їжі, ні води, ні можливості зарядити телефон.
Пізніше родина дізналася, що майже місяць вони з хлопцями давали відсіч загарбникам. Що син загинув у 20-х числах березня. Тримав оборону на околицях міста, коли в його окоп влучила російська авіабомба. Побратими змогли забрати пораненого на завод ім. Ілліча. Але врятувати його не вдалося.
«Нам сказали, що вертоліт із загиблими збили в польоті»
Указом Президента України від 23 квітня 2022 р. Сергія посмертно нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно). Нагороду отримала його мама Ірина Валеріївна. Нині для родини почався вже четвертий рік очікування.
«Ми знали, що сина разом з іншими загиблими поховали в братській могилі у місцевому маріупольському парку ім. Петровського. Вірили та надіялись, що, рано чи пізно, зможемо забрати свою дитину. Але потім дізналися, що у травні 2022-го окупанти проводили ексгумацію. Мав відбутися обмін загиблими. Нам сказали, що вертоліт із нашим полеглими захисниками на борту вже був в польоті, коли його збили вороги… Так ми втратили сина вдруге. Я питала: скажіть хоча б, у якому районі це сталося? Поїду сама його шукати. А мені відповіли, що це неможливо, що треба чекати деокупації. І ми чекаємо…» – каже мама воїна.
23 квітня 2022 року Президент України Володимир Зеленський присвоїв Сергію Сахацькому нагороду орден “За мужність” ІІІ ступеня посмертно.
Авторка Ліна Черних, фото з архіву родини Сахацьких
Ця стаття/матеріал стала можливою за підтримки програми “Голоси України”, яка є частиною Ініціативи Ганни Арендт і реалізується Лабораторією журналістики суспільного інтересу спільно з Європейським центром свободи преси та медіа і фінансується Федеральним міністерством закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.